Що таке інтелектуальна монополія насправді, і чому ми так до неї звикли?
Я думаю всі з нас чули такі слова, як патенти, авторське право і торгові марки. Також я підозрюю, що у більшості людей при слові "патент" виникає певна усталена ассоціація. А саме: із геніальним розробником, який щось майструє у себе в підвалі, а потім приносить це людству і все змінюється на рівні "нема електрики" -> "є електрика".
Зі словами про авторське право випливає в голові великий письменник, рівня Лесі Українки - лідер думок, якого ми просто зобов'язані нагородити за його невтомну працю з продажу книжок. Без цього вони не зможуть існувати, а отже і творити. Цікаво, я нічого не міг знайти про захист авторського права Лесі Українки. Співпадіння? Не думаю.
Проте сьогоді стан з патентами і авторським правом більше нагадує феодалізм середньовіччя щодо землі, коли певні люди за милістю королів отримували виключне право на певні ділянки і все, що там знаходилось. Часто, включно з селянами. Тому недарма книжка, яка підштовхнула на написання статті називається "Against Intellectual Monopoly" - "Проти інтелектуальної монополії".
В чому ж полягає монополія? На жаль через більше сотнів років просування з боку "інтелектуальних монополістів" для багатьох людей слова патент, авторське право і монополія не є синонімами. Проте, якщо подивитись на ціль патенту, то ідентичність просто очевидна:
Тепер подивимося на визначення слова монополії з вікіпедії: Монополія (від грецьких слів «mono» — один, «poleo» — продаю) — виключне право (виробництва, торгівлі, промислу тощо), що належить одній особі, групі осіб чи державі, а також встановлення підприємцем або групою підприємців контролю над однією чи кількома галузями виробництва з метою збільшення прибутків і ліквідації конкуренції.
Патент (від латинського patens — «відкритий, ясний, очевидний», від повного найменування — litterae patentes — «відкритий лист» — документ, що засвідчує авторство на винахід та виключне право на використання його протягом певного строку. Термін «патент» походить від слова «patere», що означає «класти на огляд» (тобто робити доступним для широкого загалу), а також від словосполучення letters patent, що у середньовіччі означало документ, виданий монархом або урядом на засвідчення того, що певна особа чи підприємство мають виключні права або монополію на певний вид діяльності.
І саме слово "виключне" робить це монополією, адже для забезпечення виключності, державна репресивна машина має блокувати спроби паралельного використання іншими. Тобто в обох випадках хтось отримує "грамоту" на єдиноосібне використання чогось, що без цієї грамоти було б спільним. Тепер поглянемо на термін "Авторське право".
Авторські права — це набір суб'єктивних виключних прав, які дозволяють авторам літературних, мистецьких та наукових творів отримати соціальні блага від результатів своєї творчої діяльності.
Знову ж таки бачимо слово "виключне", що означає репресії держави відповідно до тих, хто ці "виключні" права порушує, а отже можна було б легко зформулювати це як - надання державою монополії на певні ідеї, що виражені рукописом / малюнком тощо.
Сподіваюся тепер у Вас також виникло запитання, чому тоді коли йдеться про економічні "виключні" права в усталених галузях ми прямо називаємо це словом з чітким негативним відтінком "монополія". Проте, коли йдеться про такі самі умови на результати інтелектуальної діяльності, то вживається значно менш негативне - "інтелектуальна власніть"?
Питання є звісно риторичним, і тому в подальшому я буду об'єднувати патенти і авторське право під одним терміном "інтелектуальна монополія".
Експеримент:
Експеримент про чи більше патентів це краще? Чи більше монополій це краще?
Тепер я пропоную Вам провести маленький експеримент. Зупиніться і запитайте себе:
- Чи більше патентів це краще, ніж менше патентів?
А після того як знайшли відповідь на питання зверху, поставте собі ще одне:
- Краще щоб було більше монополій, чи менше монополій?
А тепер чесно порівняйте відповіді. Якщо вони співпадають, то ця стаття можливо не для Вас. Якщо ж ні, то я пропоную замислитись.
Доходи винахідників
Звісно ніхто не проти, щоб талановиті люди отримуали винагороду за те, що діляться своїми корисними для суспільства ідеями чи розробками. Проте тут ключові слова - "корисними для суспільства" і "діляться". Припустимо хтось винайшов пристрій для читання думок. Тепер він використовує його лише у власних цілях, аби маніпулювати іншими людьми. Наврядчи члени спільноти розцінять такий винахід як "загальнокорисний". А отже, як мінімум, не потрібно додатково заохочувати цю людину, якщо тільки вона не поділиться ним з усіма.
Але ж якщо він захоче запатентувати винахід тоді про нього дізняються всі і він всім буде корисним?
Якраз тут і криється проблема. Якщо щось запатентоване, то хоча кожен теоретично може прочитати, влада над винаходом залишається у автора. Гарантом цієї влади виступає держава. Тому точніше влада над винаходом залишається у держави, адже коли їй це не вигідно, вона може просто відмовитись карати себе саму за порушення.
До того ж якщо реально прочитати патенти, то часто вони сформульовані так що відповідають на питання "що?", але ніколи повністю не відповідають на питання "як?". І це не дивно, адже реальна мета тих хто патентує не ознайомити інших з винаходом, а отримати державний захист - привілєї. При цьому відкривши абсолютний мінімум про винахід. Для того, щоб це відчути потрібно просто дати можливість надрукувати, але не надавати державний захист - більшість "патентарів" не стануть друкувати.
В цьому і криється прихована плата винахіднику, яка належить йому незалежно від інших - він дізнався про це першим і ця інформація знаходиться в його голові. Він має владу "таємниці", адже може нікому не казати. Також, якщо він почне впроваджувати цю ідею, то він завжди буде попереду інших. Для того аби про ці ідеї стало достатньо відомо, мають пройти роки. І ще деякий час потрібен, щоб їх повторили.
Тому питання реально стоїть не чи винахідники мають привілеї, а наскільки ми хочемо збільшити їхні привілеї, щоб змотивувати їх бути ефективнішими. Проте, непотрібно забувати, що хоча інтелектуальна монополія збільшує дохід винахідника, вона також збільшує витрати на винахід для самого винахідника.
Сучасні винахідники ніколи не починають з нуля. Вони завжди спираються і надбудовують на надбаннях суспільств минулого. І це нормально, адже немає сенсу кожен раз перевинаходити колесо. Якщо ж ми уявимо, що кожен попередній винахід є "заброньованим" - то винахідник має заплатити за дозволи на кожен із них всім іншим попереднім винахідникам, на роботи яких він спирається. Причому фізично неможливо "перевинайти колесо" як абстрактну ідею. Можна зробити різні типи колес - дерев'яні, залізні, з кутиками і тд., але ідея кола лише одна.
Крім того він має заплатити за аналіз існуючих патентів, яких вже надто багато, щоб продивитися усі самотужки. До того ж часто вони написані максимально загально, і важко вирішити, чи ти порушуєш щось чи ні... А це означає, що треба додатково заплатити юристам, які знайдуть на це відповідь. І навіть після цього всього немає гарантій, що суд закінчиться на твою користь, як ми бачимо із патентних суперечок минулого та сучасності. Судовий процес до речі теж не безкоштовний.
Всі ці витрати будуть в кінці-кінців включені у вартість кінцевої продукції. Що вимагає наступного формулювання питання про патенти:
Чи збільшують вони загальну винахідливість настільки, що це перекриває всі ці додаткові витрати і обмеження?
Наприклад парарельно відомій кремнієвій долині, в Америці існував інший кластер інновацій - Route 128, причому він був більш розвинутіший на початку. Проте, в кремнієвій долині закон забороняв обмежувати здійснення професійної діяльності на базі контрактів про "незмагання", тобто коли хтось йшов з певної компанії, він міг вільно влаштуватися до конкурента. Натомість у регіоні, де існував Route 128 такі контракти мали силу у суді і тому про Route 128 тепер ніхто не чув. Це приклад того як штучні і непотрібні обмеження, знищують іновації
Нема доказів того, що патенти збільшують кількість або якість інновацій. А якщо ні - патентне право в загальному є шкідливим для суспільства і немає сенсу терпіти всю пов'язану з ним бюрократію і обмеження. Як зрозуміло з назви книжки "Against Intellectual Monopoly" аналіз показує не тільки, що винахідливість не збільшується достатньо, але що вона зменшується суттєво. Тому питання про "обмежений термін" відпадають одразу, адже навіть початкова ефективність не є доведеною. Проте вони точно створюють "ринок патентів" для юристів і консультантів з патентного права, але це не причина мати подібне в законодавстві.
Більший дохід винахідника сам по собі, без додаткової доведеної користі для суспільства - не є причиною чіпати закони. Книга має безліч історичних і сучасних прикладів. Що стосується теми цього розділу, то ст. 150-200 будуть корисними. Якщо я знайду час перекласти її на українську, посилання буде тут.
Альтернативою державного захисту можуть легко стати приватні контракти між компаніями, які при цьому не обмежують всіх підряд. Чому б не перекласти витрати на захист "патентів" на компанії, які від цього мають зиск? Нехай заключають контракти про невикористання з ким хочуть і самі цим займаються, а не за податки це зроблять замість них.
"Інтелектуальне піратство"
Напевно всі чули про злих "комп'ютерних піратів", які крадуть програми у добрих мільярдних корпорацій і роблять їх доступними за безкоштовно для загалу. По-перше це немає нічого спільного з "піратством", адже цей вчинок за будь-яких обставин не йде в порівняння з тим щоб атакувати чийся корабель, вбити членів команди і пограбувати.
Проте аргументація тих хто вживає слово "піратство" щодо копіювання і переробки програм є наступною:
Так як через "авторське право" ми отримали виключне право на програму від держави, отже це є нашою власністю. Додаткові копії без нашого дозволу зменшують доходи від продажу. Це означає, що наша власність знецінюється, а отже ці люди нас фактично грабують.
Це визначення все ще не дотягує до піратсвта до речі :). Проте подібне формулювання є не чим іншим, як:
люди поза межами нашої фірми є не дурними і створили власні копії нашої ідеї. Вони конкурують з нами за користувачів і надають їх більш доступний, дешевший сервіс. Це зменшує наші доходи.
Що є абсолютно нормальним і адекватним визначенням ринкового змагання. Причому таке змагання є бажаним з економічної точки зору. Якщо Ви, як і я раніше не помітили ключову відмінність, то ось вона - право власності не є універсальним. Є корисні "права власності", є шкідливі "права власності".
Коли ви купуєте будинок, то отримуєте "право власності" на нього. Держава це засвідчує і якщо хтось "заселиться" в цей будинок без дозволу - ви можете звернутися до держави і вона, принаймі в теорії, встутиться аби захистити ваще право власності. Якщо хтось заселяється у ваш будинок, у вас стає "менше будинку". Та само як з яблуком: якщо я маю яблуку, і хтось забере в мене яблуко, то в мене стане менше яблук. А в людини яка забрала стане на одне яблуко більше. Для того аби зробити злочинність не вигідною, держава карає за подібні порушення права власності. Так само, якщо я зробив певний винахід, наприклад електрику, і реалізував це побудувавши генератор, а в мене це хтось його - це не добре. І таке "право власності" я вважаю корисним.
Якщо я розкажу комусь як побудувати генератор, то у нього в голові з'являється ідея якої до цього не було, як і з яблуком. Відмінність полягає у тому, що з моєї голови ідея нікуди не ділася. Ба більше, в моїй голові вона знаходиться в оригінальному вигляді, а мій співрозмовник отримав лише власну версію, залежно від того як добре я пояснив, а він зрозумів. Тепер замість однієї копії ідеї електрики, у світі існує дві копії. Нікого не пограбували, просто примножили.
І саме це відбувається при процесі, що багато хто неправильно називає "піратством", копія програми оригінального розробника все ще з ним, її ніхто не забрав. Авторське право насправді не захищає оригінального власника і його "копію ідеї", воно вимагає контролю над всіма існуючими або майбутніми копіями інших людей, порушуючи їх право власності у сенсі яблука чи будинку. Це наче ви купили на базарі яблуко, але їсти його можна тільки тоді і так як дозволить вам продавець. Або ви не можете передати куплене яблуко своїй дитині, бо "право на копію" залишається з тим хто продав і він це забороняє. Це повністю протирічить здоровому глузду. Тому таке "право власності" є шкідливим і не має бути частиною законодавства. Продавець може сказати мені, що він має право власності і вважає, що має владу на яблуко навіть після продажу, але я можу просто проігнорувати такий контракт.
Отже право власноті на ідеї є шкідливим, адже вони не зникають, а примножуються при передачі. До того ж як винахідник я вже маю необмежене право власноті зарахунок можливості тримати те, що в мене в голові таємниці. Хтось може все ж отримати цю інформацію тортурами або шантажем, але такі практики і так вже заборонені в більшості країн на законодавчому рівні.
Так само і комп'ютерні програми - вартість створення цифрових копій практично нульова, отже "піратства" копіювання, як і вивчання власних копій не існує. Це лише маніпуляція. "Інтелектуальна власність" це інтелектуальна монополія контролювати чужі копії ідей, нав'язана державою.
Абсурдність подібної політики у інших сферах діяльності
Як ми вже зазначили патенти і монополії це синоніми у сучасній їх реалізації. Тому мати одночасно патентне бюро і антимонопольний комітет це бюрократичний абсурд. В цьому розділі я пропоную спроектувати ідеї "патентарів" на інші області людської діяльності. Давайте спробуємо поглянути з такого ж кута на захист праці:
Практично неможливо контролювати чиюсь працю, не контролюючи саму людину фізично або психологічно. Людина і її праця є не роздільними. Повний продаж власної праці - завжди вимагає рабства. Тому "повне володіння працею" неодмінно веде до повного контролю над приватним життям. Це не тільки аморально, але ще й дорого з точки зору впровадження такого контролю. Найпростіша форма означає 1 людина працює - 1 контролює, що є економічно неефективно. Фактично контроль за "працею" завжди прив'язаний до людини.
Коли ж ми кажемо про сучасну версію - працевлаштування, то такий контроль не є необхідним, адже фактично продається не час, а результат праці - продукт. Проте продаж плодів праці частіше всього є можливим без участі самого творця, тому на такі речі вводять "право власності". Після продажу яблука, яблуко змінює власника. Це насправді одна з основ капіталізму - уявіть що було б, якби при створенні робітник отримував повне "авторське право" на копію. Тоді він би автоматично ставав співвласником, але ми всі знаємо, що наймана праця не так працює.
Проте коли мова йде про ідеї, то все навпаки. При передачі ідеї, не той хто продає має контроль, як із власною працею, а той хто купляє. Як тільки я розумію ідею - у мене автоматично є її копія. Тому в цьому випадку впровадження оренди (інтелектуальної монополії) вимагає жорстокого контролю над покупцем, щоб він не дай бог комусь не розказав - тобто не створив власну копію. Реально ефективне впровадження такого контролю означає втручання в приватну сферу і аж до рабства, що знову ж таки аморально, але і дорого. Проте одноразовий продаж не вимагає витрат на подальший контроль, а отже є більш економічно ефективним.
Отже саме оренда, яка не вимагає подальшого постійного контролю є прийнятною і економічного вигідною. Проте у випадку продуктів інтелектуальної діяльності такий тип оренди не дає ніяких переваг порівняно з продажем.
Висновок
Перш ніж впроваджуавти патенти на законодавчому рівні потрібно мати непереборні докази їх ефективності, які є відсутніми. Лише те, що "так всі роблять" і "давно так було" не є виправданням. Рабство також існувало довго.
"Піратство", а точніше використання вланих копій не має бути обмеженим. Продаж яблука - це продаж, а не оренда. При цьому відбувається обмін і передача власності. Так само і з продуктами інновацій, програмами тощо. Бажання певних маленьких груп, запровадити тотальний контроль аби продаж став орендою є непотрібним для більшості.
Створювати монополії на державному рівні не є ефективною економічною стратегією. Раніше багато держав вважали, що обмеження імпорту на певні товари і послуги - найкраще що може бути для економічного зростання. Наприклад впровадження обмежень імпорту (тарифи) і паралельне нав'язування власного експорту мало вести до добробуту власної держави. Проте якщо ви хочете купувати лише дешево, а продавати дорого і всі інші також - це неможливо. Боротьба з подібними ізоляціоністськими тенденціями і відкриття вільних ринків призвели до неабиякого зростання економічного забезпечення звичайних людей за останні 200 років. Хоча воно є не однаковим для всіх, але якщо порівнювати окремі спільноти з самими собою "до" і "після", то за деякими поодинокими виключеннями різниця суттєва.
Така різниця стала можлива, тому що при відсутності обмежень основне змагання відбувається у сфері ефективності. Натомість при наявності юридичних/політичних і тд. обмежень - у лояльності від того хто ці обмеження встановлює. Сучасні форми інтелектуальної монополї, як патенти чи авторське право, стимулюють саме другий механізм. І тому ведуть в кінці-кінців до зменшення не тільки доброту за межами країн "інтелектуальних-монополістів", але і всередині них самих. Якщо монополіст продає "дорого" за кордон за допомогою кришування державної влади, то чому йому не продавати "дорого" і всередині країни також?
І тепер "дорого" стає всім, що зменшує економічний добробут. Якби кришування було відсутнє і схожі компанії могли вільно виробляти, то єдиним способом підтримувати високу ціну була б додаткова вартість. Або вдосколення процесу для збільшення ефективності і зменшення цін. Так чи інакше звичайні споживачі та користувачі залишаються у виграші, а отже це є правильним напрямком державної політики.